Музейні фонди — це мовчазна пам’ять народу. Більшість із нас бачить лише частку цієї спадщини — експонати у вітринах, предмети на виставках. Але за лаштунками кожного музею існує цілий світ: десятки тисяч об’єктів, що зберігаються у фондах і часто залишаються недоступними для глядача, дослідника чи вчителя.
У сучасному світі, де історія може зникнути не тільки від часу, а й через війну, техногенні катастрофи або просто байдужість, оцифрування стало не розкішшю, а необхідністю. Це не просто копіювання артефактів у цифровий формат. Це — спосіб зберегти зміст навіть тоді, коли форма вже втрачена.
Завдяки фотограмметрії, 3D-скануванню, оцифруванню рукописів та архівних матеріалів, ми отримуємо нові можливості для вивчення історії. Колись матеріали доступні лише для вузького кола фахівців, вони стають відкритим джерелом для істориків, педагогів, студентів, митців.
Цифровий простір дозволяє зберегти не лише зовнішній вигляд, але й історію, контекст, символіку предмета. Ми можемо побачити ліру, якою грав Микола Лисенко. Зазирнути у трипільське житло, відтворене за допомогою 3D-моделі. Прочитати документи, які ще нещодавно лежали в зачинених архівах. І навіть тоді, коли об’єкт зникає — його образ, функція і знання залишаються з нами.
Сама філософія музейної справи змінюється: від збереження «в межах вітрини» до збереження «в межах людської доступності». У часі, в просторі, у цифрі.
Так, оцифрування не замінить оригінал. Але воно дає шанс історії звучати голосніше. І в умовах викликів, які переживає Україна, це — один із найнадійніших способів уберегти минуле для майбутнього.
На заставці: експонат з фондів Національного музею історії України
.jpg)