Про глину, що пам’ятає все
У світі, де предмети часто виготовляються тисячами, мають однакову форму і стерильну ідеальність, ручна кераміка виглядає дивом. Українська глиняна миска, глечик, таріль — нерівні, теплі, справжні — зберігають у собі щось більше, ніж функцію. Вони зберігають пам’ять дотику, ритм руху, знак культури, мовчазний голос роду.
Гончарство в Україні — це не просто ремесло. Це форма комунікації між поколіннями, між селом і містом, минулим і сучасністю. Кожна традиційна миска — не клонується, бо її форма і візерунок народжуються у взаємодії з матеріалом. Глина, слухняна й вибаглива водночас, дозволяє створювати не просто предмет, а образ, у якому відчувається рука майстра. А ще — відчувається пісня, яку співали в хаті, де цю миску використовували.
Українське гончарство має регіональні школи, кожна з яких — унікальна за технікою, орнаментом і призначенням виробів. Ці осередки — не просто культурні точки на мапі, а живі центри спадкоємності.
Опішня (Полтавщина)
Вважається столицею українського гончарства. Тут працюють десятки майстрів, діє Національний музей-заповідник українського гончарства, щороку проводиться фестиваль «Здвиг майстрів». В опішнянській кераміці поєднуються архаїчні форми та яскраві декоративні елементи: півники, баранці, різьблені сонця. Тут досі можна побачити традиційні гончарні круги, сушарки, печі, і дізнатись, як глиняний виріб народжується з нічого.
Косів (Івано-Франківщина)
Один із найвідоміших осередків гуцульської кераміки. Вироби прикрашаються триколірним розписом (зелений, жовтий, коричневий) та унікальними орнаментами — змійками, вершниками, птахами, розетками. У 2019 році косівську мальовану кераміку внесено до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Вона і досі виготовляється вручну, із дотриманням усіх старовинних технологій.
Гавареччина (Львівщина)
Тут зберіглась традиція чорнодимленої кераміки, яка походить ще з трипільських часів. Посуд випалюється в спеціальних умовах без доступу кисню, завдяки чому набуває глибокого чорного кольору та металевого блиску. Цей посуд не лише красивий, а й практичний: не псує смак страв, довго зберігає тепло. Гавареччина — місце, де можна відчути первісну силу глини.
Васильків (Київщина)
Відомий як центр фаянсу й фарфору, де в радянську добу працювали художні цехи, дизайнери, експериментатори. Васильківський завод став осередком поєднання традиційного орнаменту з модерністською стилістикою. Сьогодні місцеві майстри відроджують спадщину через сучасні вироби з елементами етно-естетики.
Слобожанщина (Харківщина, Сумщина)
Регіон із глибокою традицією побутового гончарства — від мисок до каганців і глечиків. У Слобожанській кераміці переважають спокійні природні тони, гладкі або рельєфні орнаменти, а також мотиви, притаманні сільському побуту. Ці вироби завжди були практичними, довговічними і глибоко вкоріненими в життя громади.
Вироби з цих осередків можна побачити на тимчасових виставках Національного музею декоративного мистецтва України та дослідити онлайн на сторінці музею на порталі Реєстру Музейного фонду України.
Українська кераміка — це не просто декоративний виріб. Це сліди пальців, жар печі, терпіння рук і тиша оселі. Вона живе — і продовжує жити — там, де є глина, піч і бажання берегти своє.
Торкнутись традиції — означає відчути свою причетність до тисячолітнього ланцюга творців. Глиняна миска — не музейний експонат. Це продовження руки бабусі, дідуся, майстра. Це тиша, у якій народжується форма. І кожна така форма — унікальна, як і сама Україна.
.jpg)
