Українська скульптура як мова національної пам’яті
Що таке скульптура — холодна форма чи жива присутність? У випадку українських майстрів відповідь завжди глибша: це розмова з минулим і майбутнім через дотик до матеріалу. Дерево, камінь, глина чи бронза — у руках митців перетворюються на образи сили, скорботи, краси, спротиву, які неможливо не відчути.
Українська пластика розвивалась у складних історичних умовах: від самобутньої народної дерев’яної скульптури — до монументів епох, авангардних експериментів і камерних творів незалежної України. Її творили ті, хто не просто працював з формою, а втілював національний дух у матеріалі.
Робота Івана Макогона «Голова дівчинки» (1934)
Це камерна скульптурна композиція, що вражає тонким психологізмом і відчуттям ліричності. Автор майстерно передає не лише риси дитячого обличчя, а й стан внутрішнього спокою, зосередженості, мрійливості. У моделі виразно окреслено овальне обличчя з м’якими лініями, легку посмішку, великі очі — все це формує образ дитини, сповненої гідності й тепла.
Попри зовнішню простоту, скульптура дуже жива — завдяки легкій асиметрії природності форм. Це втілення певного архетипу дитинства, створене в епоху, коли мистецтво прагнуло поєднувати реалістичність з внутрішньою глибиною. Макогон, відомий як майстер монументальної та портретної скульптури, у цій роботі демонструє делікатність у роботі з формою, що підкреслює його багатогранність як митця.
Скульптура Олександра Архипенка «Жіноча постать» (1914)
Яскравий приклад авангардного підходу митця до зображення людського тіла, втілений у новаторській, кубістично-конструктивній формі. Це не буквальне зображення жінки, а радше її узагальнене, геометризоване втілення — пластична формула, яка поєднує тіло та простір. У роботі Архипенко відходить від традиційної натуралістичної пластики. Він «розкладає» фігуру на прості об’єми — циліндри, площини, вигини, вписуючи жіноче тіло у майже архітектурну конструкцію.
Особливо вражає новаторське використання внутрішніх пустот, що не лише створюють ритм у композиції, а й стають повноцінним елементом форми. Порожнеча тут не менш важлива, ніж матеріал — вона «ліпить» тіло так само, як і об’єм.
Скульптура Юлії Укадер «Той, що греблі рве»
Потужний образ сили, прориву та стихійної енергії, втілений у людській фігурі. Робота захоплює динамізмом і напругою — це не статичне зображення, а момент максимальної дії, коли тіло й дух зливаються в одному ривку. Постать у скульптурі зображена в момент зусилля — м’язи напружені, руки витягнуті вперед, немов у боротьбі з невидимою перешкодою. Композиція побудована так, що весь силует ніби спрямований уперед — це рух, прорив, внутрішній вибух.
Скульптура передає метафору людини, яка ламає межі, рве греблі — буквальні чи символічні. Ця робота перегукується з модерністськими пошуками ХХ століття, але має власне звучання — в ній відчувається український контекст, зв'язок із землею, з міфологією сили й визвольного жесту. «Той, що греблі рве» — це не просто герой, це архетип людини, яка змінює хід подій, виривається з обмежень і відкриває нову течію.
Скульптурна композиція Леоніда Позена «Лірник з поводирем» (1884)
Прониклива сцена з народного життя, створена з глибоким психологізмом і увагою до деталей. Вона зображує двох мандрівних персонажів — сліпого лірника та його молодого поводиря, — типових для українського сільського побуту XIX століття.
Лірник сидить, тримаючи ліру на колінах, його обличчя зосереджене, з нотками втоми та гідності. Він — символ духовного життя народу, носій пісенної традиції, що передає історії, думи, молитви. Поруч — хлопчик-поводир, який стоїть, схилившись до старшого, із простим, але уважним виразом обличчя. Його поза передає турботу і близькість, а також повагу до знання й досвіду.
«Автопортрет» Івана Кавалерідзе
Це глибоко особиста й водночас монументальна скульптурна робота, що втілює дух митця як творця і мислителя. У ній Кавалерідзе постає не лише як скульптор, а як людина епохи, занурена у внутрішні роздуми, спокійна, але сповнена сили. Обличчя митця подане узагальнено, з масивними формами та геометризованими рисами, характерними для його стилю. Погляд спрямований уперед, ніби в майбутнє, зосереджений і серйозний.
Скульптор не ідеалізує себе — він зображує особистість, злиту з матеріалом, людину, яка сама стає частиною каменю, історії, часу. Форма роботи лаконічна й стримана: жорсткі площини, чіткі лінії, скульптурна маса працює як єдине ціле. Це автопортрет не як портрет зовнішності, а як втілення внутрішнього стану — самозаглиблення, сили духу, незламності.
Ці скульптури належать до колекції Національного художнього музею України.
Кожен твір української скульптури — це застиглий жест часу, пластика, в якій можна прочитати більше, ніж словами.
Сьогодні, коли багато скульптур знищуються або потребують реставрації, важливо не лише говорити про них, а й зберігати, документувати, відкривати для світу. Бо образ і форма — це те, як нація говорить про себе. І голос українських скульпторів — сильний, щирий, впізнаваний. Варто лише прислухатися.
.jpg)